Ой високо сонце в яснім небі стало,
По хвилях блакитних пливе човен прудко.
От і берег видко! прибули ми хутко.
Ой вже сонечко яснеє та стало на межі,
Освітило аккерманські турецькії вежі.
Страшні та суворі, непевні, понурі,
І скрізь у тих мурах стрільниці-бійниці,
При вежах тих сумні «темнії темниці».
В сих темницях колись наші та приймали горе,
Слали думки крилатії через сине море…
У темних темницях нема ні віконця,
Не видко з них світла ні ясного сонця!
А світ такий красний, хороший, розкішний!
Під ясним промінням лиман такий пишний.
Його хвиля край берега ясно так синіє,
А дедалі ледве-ледве, мов туман, леліє…
Глянуть на лиман той, – втішається око!
Колись його хвилі вкривались широко
Тими байдаками, легкими чайками,
Що плили на сей бік та за козаками:
Швидко рідних визволяти козаки летіли…
За мурами високими вороги тремтіли…
Славо, наша згубо! славо, наша мати!
Тяжко зажуритись, як тебе згадати!
Кров’ю обкипіла вся наша давнина!
Кров’ю затопила долю Україна.
Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!
Де поділась наша воля, слава наша смутна?
Все мина!.. Від слави давньої давнини
Лиш зостались вежі та німії стіни!
Де ходили люті турки-яничари,
Там пасуться мирні овечок отари…
Де полягла козацькая голова думлива,
Виріс там будяк колючий та глуха кропива.
Виросла там квітка у темниці, в ямі,
Ми її зірвали, – нехай буде з нами!
Квітка тая, може, виросла з якого
Козацького серця, щирого, палкого?..
Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
Що вернеться з його серця квітка на Вкраїну?.
Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,
У цілому замку немає ні духа,
Коло брами тільки мінарет тоненький,
Там курінь приладив вівчар молоденький.
Та в курені-мінареті вівчаря немає, –
Он він з вежі високої на діл поглядає.
З високої вежі вівчарику видко,
Як котяться хвилі лиманові швидко,
А далі зникають у синьому морі…
Вівчарика погляд блукає в просторі.
Має він простор широкий для думок та гадок,
Що то він тепер гадає, лицарський нащадок?..
