Плейкаст по творчості Л.Українки

"Ой високо сонце в яснім небі стало..."

Ой високо сонце в яснім небі стало,

Гаряче проміння та й порозсипало, (2) К З

По хвилях блакитних пливе човен прудко.

От і берег видко! прибули ми хутко.

Ой вже сонечко яснеє та стало на межі,

Освітило аккерманські турецькії вежі.

Сі круглії вежі й високії мури – (7) К З

Страшні та суворі, непевні, понурі,

І скрізь у тих мурах стрільниці-бійниці,

При вежах тих сумні «темнії темниці».

В сих темницях колись наші та приймали горе,

Слали думки крилатії через сине море…

У темних темницях нема ні віконця,

Не видко з них світла ні ясного сонця!

А світ такий красний, хороший, розкішний!

Під ясним промінням лиман такий пишний.

Його хвиля край берега ясно так синіє,

А дедалі ледве-ледве, мов туман, леліє…

Глянуть на лиман той, – втішається око!

Колись його хвилі вкривались широко

Тими байдаками, легкими чайками,

Що плили на сей бік та за козаками:

Швидко рідних визволяти козаки летіли…

За мурами високими вороги тремтіли…

Славо, наша згубо! славо, наша мати!

Тяжко зажуритись, як тебе згадати!

Кров’ю обкипіла вся наша давнина!

Кров’ю затопила долю Україна.

Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!

Де поділась наша воля, слава наша смутна?

Все мина!.. Від слави давньої давнини

Лиш зостались вежі та німії стіни!

Де ходили люті турки-яничари,

Там пасуться мирні овечок отари…

Де полягла козацькая голова думлива,

Виріс там будяк колючий та глуха кропива.

Виросла там квітка у темниці, в ямі,

Ми її зірвали, – нехай буде з нами!

Квітка тая, може, виросла з якого

Козацького серця, щирого, палкого?..

Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,

Що вернеться з його серця квітка на Вкраїну?.

Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,

У цілому замку немає ні духа,

Коло брами тільки мінарет тоненький,

Там курінь приладив вівчар молоденький.

Та в курені-мінареті вівчаря немає, –

Он він з вежі високої на діл поглядає.

З високої вежі вівчарику видко,

Як котяться хвилі лиманові швидко,

А далі зникають у синьому морі…

Вівчарика погляд блукає в просторі.

Має він простор широкий для думок та гадок,

Що то він тепер гадає, лицарський нащадок?..

---

"У чорную хмару зібралася туга моя"

У чорную хмару зібралася туга моя,

Огнем-блискавицею жаль мій по ній розточився,

Ударив перуном у серце,

І рясним дощем полились мої сльози.

Промчалась та буря-негода палка надо мною,

Але не зломила мене, до землі не прибила,

Я гордо чоло підвела,

І очі, омиті сльозами, тепер поглядають ясніше,

І в серці моїм переможнії співи лунають.

Весняная сила в душі моїй грає,

Її не зломили зимові морози міцні,

Її до землі яе прибили тумани важкі,

Її не розбила і ся перелітная буря весняна.

Нехай там збирається гірша, страшніша негода,

Нехай там узброїться в гостру огненную зброю, –

Я вийду сама проти неї

Я вийду сама проти бурі

І стану, – поміряєм силу!

Вже сонечко в море сіда

Вже сонечко в море сіда;

У тихому морі темніє;

Прозора, глибока вода,

Немов оксамит, зеленіє.

На хвилях зелених тремтять

Червонії іскри блискучі

І ясним огнем миготять,

Мов блискавка з темної тучі.

А де корабель ваш пробіг,

Дорога там довга й широка

Біліє, як мармур, як сніг,

І ледве примітне для ока.

Рожевіє пінистий край;

То іскра заблисне, то згасне…

Ось промінь остатній! Прощай,

Веселеє сонечко ясне!

---

Вірш Лесі Українки-Калина

                      

Козак умирає, дівчинонька плаче:

“Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!”

– Ой, коли ж ти справді вірная дівчина,

Буде з тебе на могилі хороша калина.

“Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха,

Щоб я мала червоніти серед мого лиха?

Ой, що ж тобі, милий, з того за відрада,

Щоб я мала процвітати, як мені досада?

Чи то ж тобі стане миліш домовина,

Як я буду зеленіти – німа деревина?”

– Як упадуть роси на ранні покоси,

То не в мою домовину, а на твої коси,

Як припече сонце веснянії квіти,

Хай не в’ялить моїх костей, тільки твої віти.

Ой, так не затужить і рідная ненька,

Як ти, моя калинонько, моя жалібненька…

Ой, ще ж над миленьким не зросла й травиця,

Як вже стала калиною мила-жалібниця.

Дивуються люди і малії діти,

Що такої пригодоньки не видали в світі:

“Чия то могила в полі при дорозі,

Що над нею калинонька цвіте на морозі,

Що на тій калині листя кучеряві,

А між цвітом білесеньким ягідки криваві”.

Шуміла калина листом зелененьким:

“Ой, що ж се я німа стою над моїм миленьким?

Поки ніж не крає, дерево не грає.

А хто вріже глибоченько, тому заспіває.

А хто вріже гілку, заграє в сопілку,

То той собі в серце пустить калинову стрілку”.

Розгадуйте мій кросфорд "Леся українка"

http://puzzlecup.com/?guess=6DC004D3C931D6FC

Напровесні

                      

ка

Не дивуйтесь, що квітом прекрасним

Розцвілася дівчина несміла, –

Так під промінням сонечка ясним

Розцвітає первісточка біла.

Не дивуйтесь, що думи глибокі

Будять речі та сльози пекучі, – (6) К З

Так напровесні дзвінкі потоки

Прудко, гучно збігають із кручі. (8) К З

Не дивуйтесь, що серце так рв’яно,

Щиро прагне і волі, і діла, –

Чули ви, як напровесні рано

Жайворонкова пісня бриніла?..

"Дивлюсь я на яснії зорі..."

Дивлюсь я на яснії зорі,

Смутні мої думи, смутні.

Сміються байдужії зорі

Холодним промінням мені.

Ви, зорі, байдужії зорі!

Колись ви інакші були,

В той час, коли ви мені в серце

Солодку отруту лили.

Нічка тиха і темна була

                           

Нічка тиха і темна була.

Я стояла, мій друже, з тобою;
Я дивилась на тебе з журбою,

Нічка тиха і темна була.

Вітер сумно зітхав у саду.

Ти співав, я мовчазна сиділа,
Пісня в серці у мене бриніла;

Вітер сумно зітхав у саду…

Спалахнула далека зірниця,

Ох, яка мене туга взяла!
Серце гострим ножем пройняла…

Спалахнула далека зірниця…

Осінь

Рветься осінь руками кривавими

до далекого сонечка любого;

кров на шатах препишних шаріється,

оксамит і парчу залива.

Так для сонечка осінь убралася,

мов цариця у свято врочистеє,

все, що є на сім світі найкращого,

все зібрала на пишний убір.

Але дні все коротшають, міняться,

гляне сонечко й знову захмариться…

Журить осінь-сухітниця сонечко,

бо нема в ній весняних надій.

Рветься осінь. Терни невидимії

їй все тіло поранили, змучили,

а вона розпачливо всміхається:

«Сонце, сонечко, глянь, я сміюсь!»

Заховалось за горами сонечко,

з гір повіяло холодом, вогкістю,

сиві хмари на небо насунули,

«Ось я йду!» – обізвалась зима.

Осінь шарпнула шати кривавії,

аж до ніг їй упали, розсипавшись,

непокрита, нічим не захищена,

застогнала: «Іди, бо вже час…»

"Мамо,іде вже зима"

«Мамо, іде вже зима,

Снігом травицю вкриває,

В гаю пташок вже нема…

Мамо, чи кожна пташина

В вирій на зиму літає?» –

В неньки спитала дитина.

«Ні, не кожна, – одказує мати, –

Онде, бачиш, пташина сивенька

Скаче швидко отам біля хати, –

Ще зосталась пташина маленька».

«Чом же вона не втіка?

Нащо морозу чека?»

«Не боїться морозу вона,

Не покине країни рідної,

Не боїться зими навісної.

Жде, що знову прилине весна».

«Мамо, ті сиві пташки

Сміливі, певно, ще й дуже,

Чи то безпечні такі, –

Чуєш, цвірінькають так,

Мов їм про зиму байдуже!

Бач – розспівалися як !»

«Не байдуже тій пташці, мій синку,

Мусить пташка малесенька дбати,

Де б водиці дістати краплинку,

Де під снігом поживку шукати».

«Нащо ж співає? Чудна!

Краще шукала б зерна!»

«Спів пташині потіха одна, –

Хоч голодна, співа веселенько,

Розважає пташине серденько,

Жде, що знову прилине весна».

Конвалія

Росла в гаю конвалія

Під дубом високим,

Захищалась від негоди

Під віттям широким.

Та недовго навтішалась

Конвалія біла, –

І їй рука чоловіча

Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

Ой на балі веселая

Музиченька грає,

Конвалії та музика

Бідне серце крає.

То ж панночка в веселому

Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка

Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалія:

«Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,

Друже мій єдиний!»

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квіточку зів’ялу

Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно,

Колись доведеться

Згадать тую конвалію,

Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утішатись

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже,

Тебе, квіточку зів’ялу,

Залишить байдуже!..

"Зорі,очі весняної ночі!

Зорі, очі весняної ночі!

Зорі, темряви погляди ясні!

То лагідні, як очі дівочі,

То палкії, мов світла прекрасні.

Одна зірка палає, мов пломінь,

Білі хмари круг неї, мов гори,

Не до нас посила вона промінь,

Вона дивиться в інші простори…

Інша зіронька личко ховає

В покривало прозореє срібне,

Соромливо на діл поглядає,

Сипле блідеє проміння дрібне.

Ти, прекрасна вечірняя зоре!

Урочисто й лагідно ти сяєш,

Ти на людське не дивишся горе,

Тільки щастя й кохання ти знаєш.

Як горить і мигтить інша зірка!

Сріблом міниться іскра чудесна…

Он зоря покотилась, – то гірка

Докотилась сльозина небесна.

Так, сльозина то впала. То плаче

Небо зорями-слізьми над нами.

Як тремтить теє світло! Неначе

Промовля до нас небо вогнями.

Горда, ясна, огнистая мова!

Ллється промінням річ та велична!

Та ми прагнем лиш людського слова,

І німа для нас книга одвічна…

Тиша морська

Виглядаю у віконце:

Ясне небо, ясне море,

Ясні хмарки, ясне сонце.

Певне, се країна світла

Та злотистої блакиті,

Певне, тут не чули зроду,

Що бува негода в світі!

Тиша в морі… ледве-ледве

Колихає море хвилі;

Не колишуться од вітру

На човнах вітрила білі.

З тихим плескотом на берег

Рине хвилечка перлиста;

Править хтось малим човенцем, –

В’ється стежечка злотиста.

Править хтось малим човенцем,

Стиха весла підіймає,

І здається, що з весельця

Щире золото спадає.

Як би я тепер хотіла

У мале човенце сісти

І далеко на схід сонця

Золотим шляхом поплисти!

Попливла б я на схід сонця,

А від сходу до заходу,

Тим шляхом, що проложило

Ясне сонце через воду.

Не страшні для мене вітри,

Ні підводнії каміння, –

Я про них би й не згадала

В краю вічного проміння.

Хмара слів про Лесю Українку

Сон літньої ночі

Приснилось мені… та того не списать!

Де в світі є мова така чарівлива,

Щоб справжнєє щастя могла розказать?

Та сон був короткий. Ранесенько-рано

Вже зникла рожевая мрія моя, –

Туди полинула, де грала кохано

Злотисто-рожева світова зоря.

Поглянула я, що вже нічка зникала, –

І душу мою обгорнула печаль;

І тихо-тихесенько я промовляла:

«Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..»

Я щастя не маю і в мріях не бачу,

Бо іншії мрії у серці ношу;

Коли я часами журюся і плачу, –

Я щастя у долі тоді не прошу.

Для інших і доля, і щастя хай буде,

Собі я бажаю не сну, а життя, –

Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,

Йому вже до щастя нема вороття!

Надія

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Леся Українка

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871р. у Новограді-Волинському. Мати її — письменниця Олена Пчілка — і батько — юрист — багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884р. у Львові в журналі “Зоря” було опубліковано два вірші (“Конвалія” і “Сафо”), під якими вперше з'явилось ім'я — Леся Українка.

1892р. у Львові виходить “Книга пісень” Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади. Вона перекладає також поезію в прозі І. Тургенева “Німфи”, уривок з поеми А. Міцкевича “Конрад Валленрод”, поетичні твори В. Гюго “Лагідні поети, співайте” і “Сірома”, уривки з “Одіссеї” Гомера, індійські обрядові гімни із збірки “Ріг-Веди”. Як перекладач Леся Українка додержує принципу змістової точності, уникає стилізації.

Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов'язаний з діяльністю гуртка київської літературної молоді “Плеяда”. Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані і деякі оповідання Лесі Українки, присвячені переважно соціально-побутовим темам. Вони друкувалися в журналах “Зоря” (“Така її доля”, “Святий вечір”, “Весняні співи”, “Жаль”), “Дзвінок” (“Метелик”, “Біда навчить”).

У 1894 — 1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики “Невільничі пісні”. Поетеса говорить, що розстається з рожевими мріями, із скаргами на долю і сльозами та свідомо приймає свій терновий вінок. Вона відчуває в собі народження нової людини — як криці у вогні (“Північні думи”, “О, знаю я, багато ще промчить”). Письменниця підтримує галицьку радикальну пресу, публікує у львівському журналі “Народ” статтю “Безпардонний патріотизм” та вірш-памфлет “Пророчий сон патріота”, що є відгуком на проватіканські статті газети “Буковина”. 

Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде на Буковину, далі — Гуцульщину рятувати підірване здоров'я. В 1902р. у Чернівцях з ініціативи студентів університету, які тепло вітали поетесу, виходить третя збірка її поезій — “Відгуки”. Вона складається з циклів “З невольницьких пісень”, “Ритми”, “Хвилини”, шести легенд і драматичної поеми “Одержима”.

Датовані 1913-м — останнім роком життя — твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов'язки митця, його творчий подвиг. Образ співця стає в центрі останньої драматичної поеми — “Оргія”. Свій ліро-епічний триптих — “Що дасть нам силу?”, “Орфеєве чудо”, “Про велета”, в якому звучить думка про суспільне перетворюючу місію мистецтва, письменниця присвятила І. Франкові і надіслала до ювілейного збірника на його честь.

Леся Українка померла 1 серпня 1913р. в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.