"Мамо,іде вже зима"

«Мамо, іде вже зима,

Снігом травицю вкриває,

В гаю пташок вже нема…

Мамо, чи кожна пташина

В вирій на зиму літає?» –

В неньки спитала дитина.

«Ні, не кожна, – одказує мати, –

Онде, бачиш, пташина сивенька

Скаче швидко отам біля хати, –

Ще зосталась пташина маленька».

«Чом же вона не втіка?

Нащо морозу чека?»

«Не боїться морозу вона,

Не покине країни рідної,

Не боїться зими навісної.

Жде, що знову прилине весна».

«Мамо, ті сиві пташки

Сміливі, певно, ще й дуже,

Чи то безпечні такі, –

Чуєш, цвірінькають так,

Мов їм про зиму байдуже!

Бач – розспівалися як !»

«Не байдуже тій пташці, мій синку,

Мусить пташка малесенька дбати,

Де б водиці дістати краплинку,

Де під снігом поживку шукати».

«Нащо ж співає? Чудна!

Краще шукала б зерна!»

«Спів пташині потіха одна, –

Хоч голодна, співа веселенько,

Розважає пташине серденько,

Жде, що знову прилине весна».

Конвалія

Росла в гаю конвалія

Під дубом високим,

Захищалась від негоди

Під віттям широким.

Та недовго навтішалась

Конвалія біла, –

І їй рука чоловіча

Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

Ой на балі веселая

Музиченька грає,

Конвалії та музика

Бідне серце крає.

То ж панночка в веселому

Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка

Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалія:

«Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,

Друже мій єдиний!»

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квіточку зів’ялу

Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно,

Колись доведеться

Згадать тую конвалію,

Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утішатись

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже,

Тебе, квіточку зів’ялу,

Залишить байдуже!..

"Зорі,очі весняної ночі!

Зорі, очі весняної ночі!

Зорі, темряви погляди ясні!

То лагідні, як очі дівочі,

То палкії, мов світла прекрасні.

Одна зірка палає, мов пломінь,

Білі хмари круг неї, мов гори,

Не до нас посила вона промінь,

Вона дивиться в інші простори…

Інша зіронька личко ховає

В покривало прозореє срібне,

Соромливо на діл поглядає,

Сипле блідеє проміння дрібне.

Ти, прекрасна вечірняя зоре!

Урочисто й лагідно ти сяєш,

Ти на людське не дивишся горе,

Тільки щастя й кохання ти знаєш.

Як горить і мигтить інша зірка!

Сріблом міниться іскра чудесна…

Он зоря покотилась, – то гірка

Докотилась сльозина небесна.

Так, сльозина то впала. То плаче

Небо зорями-слізьми над нами.

Як тремтить теє світло! Неначе

Промовля до нас небо вогнями.

Горда, ясна, огнистая мова!

Ллється промінням річ та велична!

Та ми прагнем лиш людського слова,

І німа для нас книга одвічна…

Тиша морська

Виглядаю у віконце:

Ясне небо, ясне море,

Ясні хмарки, ясне сонце.

Певне, се країна світла

Та злотистої блакиті,

Певне, тут не чули зроду,

Що бува негода в світі!

Тиша в морі… ледве-ледве

Колихає море хвилі;

Не колишуться од вітру

На човнах вітрила білі.

З тихим плескотом на берег

Рине хвилечка перлиста;

Править хтось малим човенцем, –

В’ється стежечка злотиста.

Править хтось малим човенцем,

Стиха весла підіймає,

І здається, що з весельця

Щире золото спадає.

Як би я тепер хотіла

У мале човенце сісти

І далеко на схід сонця

Золотим шляхом поплисти!

Попливла б я на схід сонця,

А від сходу до заходу,

Тим шляхом, що проложило

Ясне сонце через воду.

Не страшні для мене вітри,

Ні підводнії каміння, –

Я про них би й не згадала

В краю вічного проміння.

Хмара слів про Лесю Українку

Сон літньої ночі

Приснилось мені… та того не списать!

Де в світі є мова така чарівлива,

Щоб справжнєє щастя могла розказать?

Та сон був короткий. Ранесенько-рано

Вже зникла рожевая мрія моя, –

Туди полинула, де грала кохано

Злотисто-рожева світова зоря.

Поглянула я, що вже нічка зникала, –

І душу мою обгорнула печаль;

І тихо-тихесенько я промовляла:

«Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..»

Я щастя не маю і в мріях не бачу,

Бо іншії мрії у серці ношу;

Коли я часами журюся і плачу, –

Я щастя у долі тоді не прошу.

Для інших і доля, і щастя хай буде,

Собі я бажаю не сну, а життя, –

Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,

Йому вже до щастя нема вороття!

Надія

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Леся Українка

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871р. у Новограді-Волинському. Мати її — письменниця Олена Пчілка — і батько — юрист — багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884р. у Львові в журналі “Зоря” було опубліковано два вірші (“Конвалія” і “Сафо”), під якими вперше з'явилось ім'я — Леся Українка.

1892р. у Львові виходить “Книга пісень” Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади. Вона перекладає також поезію в прозі І. Тургенева “Німфи”, уривок з поеми А. Міцкевича “Конрад Валленрод”, поетичні твори В. Гюго “Лагідні поети, співайте” і “Сірома”, уривки з “Одіссеї” Гомера, індійські обрядові гімни із збірки “Ріг-Веди”. Як перекладач Леся Українка додержує принципу змістової точності, уникає стилізації.

Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов'язаний з діяльністю гуртка київської літературної молоді “Плеяда”. Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані і деякі оповідання Лесі Українки, присвячені переважно соціально-побутовим темам. Вони друкувалися в журналах “Зоря” (“Така її доля”, “Святий вечір”, “Весняні співи”, “Жаль”), “Дзвінок” (“Метелик”, “Біда навчить”).

У 1894 — 1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики “Невільничі пісні”. Поетеса говорить, що розстається з рожевими мріями, із скаргами на долю і сльозами та свідомо приймає свій терновий вінок. Вона відчуває в собі народження нової людини — як криці у вогні (“Північні думи”, “О, знаю я, багато ще промчить”). Письменниця підтримує галицьку радикальну пресу, публікує у львівському журналі “Народ” статтю “Безпардонний патріотизм” та вірш-памфлет “Пророчий сон патріота”, що є відгуком на проватіканські статті газети “Буковина”. 

Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде на Буковину, далі — Гуцульщину рятувати підірване здоров'я. В 1902р. у Чернівцях з ініціативи студентів університету, які тепло вітали поетесу, виходить третя збірка її поезій — “Відгуки”. Вона складається з циклів “З невольницьких пісень”, “Ритми”, “Хвилини”, шести легенд і драматичної поеми “Одержима”.

Датовані 1913-м — останнім роком життя — твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов'язки митця, його творчий подвиг. Образ співця стає в центрі останньої драматичної поеми — “Оргія”. Свій ліро-епічний триптих — “Що дасть нам силу?”, “Орфеєве чудо”, “Про велета”, в якому звучить думка про суспільне перетворюючу місію мистецтва, письменниця присвятила І. Франкові і надіслала до ювілейного збірника на його честь.

Леся Українка померла 1 серпня 1913р. в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.